Привіт! Мене звати Том, і я...
Знаєте, хоч моє привітання звучить оптимістично, настрій зовсім не такий. Живу я у напівзруйнованому місті, надворі - 2061 рік (принаймні так кажуть наші мешканці, але вони не впевнені у цьому, бо втратили відчуття часу). Навколо поля, які світяться від радіації, люди ходять у лахмітті, не мають грошей і нормальної їжі. Куди не глянь - усе сіре, навіть сонечко не хоче на нас глянути.
Як ми дійшли до такого? Я запитую про це, бо якось до рук мені потрапила книга, і я встиг прочитати кілька сторінок про те, що колись усе було зовсім по-іншому, колись все було набагато кращим! І я б хотів жити там, у минулому... Але я не встиг дочитати, бо якийсь чоловік вирвав книгу з моїх рук і кинув її у вогнище, ще й при цьому голосно реготав. Це було одне з наших свят - свято нищення книг. А ще у нас були такі святкування, як нищення останніх автомобілів і заводу, який виготовляв літаки. Я запитував людей, чому ми все руйнуємо, а вони відповіли, що мусимо розпрощатися з минулим, бо тільки через нього ми так погано живемо сьогодні.
І я теж продовжував би так думати, якби не взяв участь у черговому "святкуванні". Мені соромно згадувати, що я там був і робив те ж, що й цей дикий натовп. На майдані виставили якусь картину, там була намальована дуже красива жінка, яка просто притягувала до себе своїм поглядом (мені стало цікаво, і я дізнався, що її звуть Мона Ліза). Цю картину натовп повинен був роздерти на шмаття. Після сигналу всі накинулися на неї. Топчучи один одного, кожен намагався відірвати шматок... Хтось дико реготав, хтось жував клапті полотна, хтось упав і кричав, бо на нього наступали десятки ніг... І я... я теж вхопив шматок полотна... І я побіг, побіг, не озираючись. Я тепер знаю, що втікав від них. І від самого себе. Бо мені соромно, мені дуже боляче, що я робив те ж, що й цей натовп. Я так кажу, бо коли вибіг на пагорб і розкрив долоню, в якій стискав відірваний шматок (а саме сходило сонце), то побачив її - Усмішку. Вона була чарівна! Вона випромінювала тепло й таку невимовну лагідність, що щеміло серце. І я подумав: хіба може бути Минуле таким поганим, якщо лише його маленька частинка дарувала мені стільки любові, якої я не мав ніколи (та я й не знав, що це таке, на мене завжди тільки кричали, і я ніколи ні в кого не бачив такої посмішки).
Цю Усмішку я сховав у себе і розкриваю тільки тоді, коли залишаюся сам, щоб ніхто її у мене не забрав. Тепер у мене є хвилинки справжнього щастя... Але з кожним днем я все більше думаю над тим, чи не могли б ми усі бути щасливими й посміхатися? І що для цього треба зробити? От якби хтось мені підказав, з чого почати... Я б залюбки вислухав усі поради! Тому й написав цього листа (як я його надіслав сюди, неодмінно вам розповім згодом). Може, хтось захоче до мене відгукнутися... Я був би дуже радий!
Наперед дякую усім. А зараз буду повертатися додому. Долоню зігріває Усмішка, а в лице дме холодний вітер й зухвало кидає на мене пригорщі сірої пилюки...
Немає коментарів:
Дописати коментар